Музичний дзвін крапель, що падають на каску… Або коли відступить «старший брат»? фото

Віталій Скоцик - доктор економічних наук

 

Повернімось у минуле і згадаймо, як через кілька днів після проголошення Незалежності України, у серпні 1991 року, до Києва прибула російська офіційна делегація на чолі з віцепрезидентом РФ Олександром Руцьким. Метою візиту було примусити українську владу відмовитись від щойно проголошеної Незалежності. Згадаймо, що таку точно риторику на той час підтримували і американські, і британські дипломати.

Ще один не менш символічний момент: кордон між Незалежною Україною та РФ був визначений на картах у 2003 році окремим договором про українсько-російський державний кордон. Але протягом наступних років Росія усіма способами саботувала процес його позначення на місцевості, тобто демаркацію. А сам договір про демаркацію кордону між Україною та Росією було підписано тоді ж, у 2003 році. Проте реальні роботи з демаркації почалися лише у 2010 році, але навіть на сьогодні так і не завершені. 

І нещодавня ситуація, що відбулася в Чорному морі, коли українські кораблі були захоплені РФ, знову ж через невизначеність кордонів, зіграла «злий жарт» з нашими військовими, та й з Україною загалом.

З огляду на історію взаємин двох країн російська агресія у 2014 році насправді вже не викликала здивування. Хіба ми не підозрювали, що Україну там розглядають як зону свого впливу і контролю? А українські території – як території, що мають бути використані у стратегічному протистоянні із Заходом.

Хіба ми не здогадувалися, що справжня самостійність у виборі свого шляху викличе протидію в Кремлі? До всього цього ми були б готові, якби мали стратегічний підхід до питань національної безпеки і приділяли належну увагу обороноздатності держави, її інформаційній цілісності. РФ сформувалася як імперська політична культура, і її дії за часів царизму, соціалізму чи нинішньої «керованої демократії» однотипні.

Їх можна було спрогнозувати, зазирнувши в недалеке минуле. Щойно народи, яких Росія розглядає як складову своєї сфери впливу, виявляють прагнення до демократизації, Кремль намагається «гасити» їхні прояви свободи дипломатичним тиском, економічним шантажем або військовою силою. У 1956-му російські війська були в Угорщині, в 1968-му – душили Празьку весну в Чехії. Потім – Афганістан, Молдова, Чечня, Грузія... І тепер – Україна.

Останні події, що розгорнулися у Білорусі, є свідченням того, що РФ вчиться. Вчиться бути вже не такою грубою у своїй поведінці до своїх сусідів, а інколи навіть спостерігаються легкі паростки цивілізованої дипломатії у вирішенні складних питань. Події, які розгорнулися між Вірменією та Азербайджаном, ще раз показують, як Росія замість прямого використання сили пішла більш дипломатичним шляхом: Вірменія, Азербайджан та Росія домовились про припинення військових дій в Нагірному Карабаху та введення російських миротворців в регіон. 

Багато хто з нас думав: «вони не посміють, ми ж такі близькі народи». Посміли. Кремль пішов ва-банк з кількох причин. Ще раз варто згадати історію з Севастопольським портом, як одного з важливих складових національної безпеки Російської Федерації.

Щодо Українського Майдану – це приклад повалення корумпованої влади. Революція Гідності підтвердила загальновизнане право народу на повстання у випадку, якщо інших способів добитися справедливості вже нема (незалежний суд не існує, відбувається фальсифікація виборів, простір політичних свобод і свободи слова стрімко звужується). Ситуація в Росії саме така: незалежні від Кремля ЗМІ давно «зачищено»; яскравих опозиціонерів просто розстрілюють на вулицях (згадаймо Бориса Нємцова, або недавнє отруєння Олексія Навального); політичної конкуренції не існує, а на кожних чергових виборах з’являється бутафорна опозиція; процвітає корупція, і як говорив один із очільників РНБО України: «Це не корупція в державі, це система управління державою – корупційна»; права людини й національних меншин мінімізовані. 

Український Майдан був прикладом для активної частини росіян. Тому влада РФ сама своїми багатьма діями підштовхнувши Україну до реальної довготривалої кризи, намагалась продемонструвати, в першу чергу росіянам, що революції до добра не приводять. Україна була використана у внутрішній політиці Російської Федерації з метою, аби  показати своєму народу, до чого приводять подібні революції, і які можуть бути наслідки після Майданів, і як може бути погано в сусідів у порівнянні з їхнім спокійним життям.

До Майдану Росія розглядала Україну як зону свого контролю. Коли повний контроль через корумповані еліти став неможливим, кремлівські стратеги перейшли до плану «Б» – розчленування нашої держави. Тут доречна приказка – «як не з’їм, то понадкушую».

Звичайно, тут потрібно оцінювати і внутрішню ситуацію в нашій державі, а саме хто та яку роль відіграв під час Майдану, але те, що роль Росії у цій кризі та в усьому, що маємо з 2014-го і до сьогодні, дуже висока.

Ще один мотив агресії РФ проти України – необхідність підняти рейтинг свого президента, що на той час підупав, територіальними здобутками. Анексія Криму стала радістю для більшості росіян, оскільки в їхньому суспільстві географічне розширення країни й досі вважається успіхом і ознакою «величі Росії». При цьому країна з такою гігантською площею не особливо дбає про території, якими володіє: проблеми з дорогами, газифікацією сіл, якістю медицини, інфраструктурою що далі від Москви, то тяжчі. «Повернутий» Крим спіткала така сама доля, хоча він і був в неідеальному стані.

Те, що відбувалося в РФ останнім часом, а мова йде і про референдум 2020 року, за результатами якого Володимиру Путіну дозволено знову балотуватися на виборах у 2024 і 2030 роках і в результаті залишатися при владі до 2036 року, і про нещодавню ініціативу Госдуми РФ, що передбачає право президента країни призначати довічних сенаторів, а також встановлює порядок отримання колишнім главою держави подібного статусу та про гарантії для екс-президента, згідно з якою норма про імунітет поширюється також на діяння, вчинені не під час виконання повноважень глави держави, – усе це говорить про те, що президент Росії зосередився на собі. А події в Україні додали йому ще й рейтингів, оскільки  в російських ЗМІ інформація подавалася однобоко та переважно в ключі пропаганди. І тут стає очевидним: Україна була розіграна як карта в міжнародному масштабі, і у протистоянні із Заходом, і для того, щоб ще раз підкреслити свою силу і значущість всередині своєї країни.

Важливий рівень політики Кремля – створення образу зовнішнього ворога. Українців представили ультранаціоналістами й «фашистами», щоб спрямувати невдоволення росіян назовні, переключити їхню увагу з проблем власного, не надто благополучного життя, на фіктивну «громадянську війну» в Україні. Була задіяна пропагандистська мова часів Другої світової війни, з її поняттями «карателів», «нацистів», які загрожують російськомовному населенню Криму й Донбасу. Цей лексикон виявився близьким багатьом росіянам і навіть тим українцям, що жили в російському інформаційному просторі, під дією масованої пропаганди, а постановчі сюжети доповнили картину.

І дійсно, потрібно визнати, що в цей час відсутність стратегії управління Україною, дуже слабка інформаційна політика, призвели до того, що Російська Федерація сповна відігралася на Україні.  А оскільки головне завдання російської верхівки – утримувати владу якомога довше, відповідні санкції західних держав також було подано як необґрунтовані й ворожі дії «світового закулісся», що мають згуртувати російський народ навколо його влади.


Читайте такожГенетична нелюбов. Або чому українці ненавидять владу

Знову ж ситуація в США в період передвиборчої президентської кампанії – 2020, заворушення на фоні гибелі чорношкірих американців, заворушення, пов’язані з коронакризою, також «жовті жилети» у Франції, подібні страйки і заворушення в інших країнах висвітлювалися російськими ЗМІ так, аби створити росіянам уяву, що у них все ж таки вдома краще.

Образ ворога розширено на всю Європу і Захід в цілому. На підступи держав -ворогів тепер можна списати й низький рівень життя, і архаїчну модель економіки, а головне – є обґрунтування того, чому Росія згорнула проект своєї модернізації і відмовилась розвиватися як цивілізований член світового співтовариства. Не в останню чергу ідея приєднання Криму та «Новоросії» виникла через бажання повернути Севастопольський порт і заволодіти українськими ресурсами і стратегічними точками.

Крим потрібен Росії як воєнна база, звідки можна контролювати Чорне море. Схід і Південь України – це і важливі підприємства, і частина газопроводу, що забезпечує транзит енергоносіїв у Європу, і морські порти, і сільськогосподарські землі високої родючості. А ще – розвідані поклади сланцевого газу Юзівської площі (Харківська і Донецька області), які оцінювали в понад 4 трильйони кубометрів. Вторгнення російських найманців на Донбас зірвало плани розробки цих родовищ, а отже і перешкодило здобуттю енергетичної незалежності України.

Саме на той період часу на Донбасі йшли інтенсивні розробки майбутнього нового газовидобування. Нагадаю, що Донбас до війни 2014 року представляв особливу економічну значимість для України, на його частку припадало близько 25% українського експорту і понад 15% інвестицій в основний капітал. Звичайно, з точки зору промисловості цей регіон був дуже привабливим. Але ж основна роль Донбасу для Росії була у відтягненні уваги від анексії Криму.

Б’ючи по українцях, російська верхівка тим самим дещо залякувала і власних громадян, тримаючи їх у певній покорі. У невільному російському суспільстві навіть соціологів уже сприймають як частину владної вертикалі, тому під час опитувань громадської думки люди часто говорять не те, що думають, а те, що сподобається керівництву держави. Та власне соціології як науки в Росії немає, бо навіщо це їм?

Сюжети антиутопії Джорджа Орвелла «1984» зайшли своє продовження в Росії наших часів. Отож, ми маємо справу з сусідом, що досі не визнає права українців на свою державу і самостійний розвиток. Постійні мантри про «один народ», що живе в Росії та Україні, націлені на те, щоб заперечити існування українців як окремої нації зі своєю історією і своїми прагненнями, незалежними від політики Кремля. 

Нагадаю, що після Другої світової війни на планеті було менше 50-ти держав, а на сьогодні – їх понад 200. Тому «піснеспіви» про Україну як бутафорну державу, та ще про 150 інших держав, що є на мапі світу, які також виходить можна вважати бутафорними, лишається не більше і не менше, аніж мантрою Росії.

Провина української влади за всі роки Незалежності полягає в тому, що вона намагалася не помічати психологічної та інформаційної війни, яку проти України весь цей час вели. Інколи українська влада і боялась цього протистояння. Ту інформацію, яку ми отримували після засідань РНБО України під час анексії Криму, коли деякі провідні політики істерично закликали не вступати у пряме протистояння з РФ, звичайно є свідченням того, що в Україні не було належного управління державою, яке могло б протистояти агресії Росії. 

Починаючи з дискусійних фактів далекої історії, про які мали би говорити фахівці, і закінчуючи питаннями вступу в НАТО.

Приміром, Росія прищеплювала образ України як «молодшої сестри», другорядної республіки. Хоча ось факти: коли хрестилася Київська Русь (988 р.), Москви взагалі не було на карті світу. У 1169 році князь Андрій Боголюбський здобуває незалежність від Русі: його війська грабують Київ, і Боголюбський проголошує себе великим князем Суздальським та Владимирським, незалежним від князів київських. Так починалося Московське царство. Аж у 18 столітті цар Петро І здогадався перейменувати Московію на Росію, і таким чином створити умови для привласнення самого імені і древньої історії Русі-України. Ці маніпуляції з історією – лише один з інформаційних фронтів, на якому ми проявляли пасивність. А їх було безліч – питання АР Крим, УПА, Голодомору, української мови та української церкви. У підсумку частина українців жили в чужому інформаційному середовищі і в оцінці подій більше довіряли російським телеканалам. Нічого не змінилось і до сьогодні. 

Левова частина Сходу, Південного Сходу, Півдня України сьогодні дивляться більше російські телеканали, ніж українські. Звичайно, що їхня уява про події на Сході та в Криму дуже хибна.

Вони бачили свою ідентичність російськими очима, почувалися неповноцінними і другорядними поруч зі «старшим братом». Ця політика і сьогодні збереглася. І цьому є підтвердження в опитуваннях, які проводяться на окупованих територіях України, де для них головним і єдиним авторитетним лідером є президент сусідньої держави Володимир Путін. 

А те, що багато українців на окупованих територіях не хотіли б ніколи повертатися до України, і є результатом пропагандистської інформаційної політики російських ЗМІ. Та загалом наслідками програної з нашого боку інформаційної війни стали і втрата Криму, і поява «ДНР» та «ЛНР», які своєю столицею вважають не Київ, а Москву.

Україна зобов’язана розвінчувати всі міфи, які про неї поширюють. А це значить, що треба усвідомлювати: ми – сторона інформаційної війни, хочемо того чи ні. Незалежна політика потребує правильного інформаційного фону й активного позиціювання держави на світовій арені. Міжнародна спільнота повинна бачити нас такими, якими ми хочемо виглядати, а не такими, якими нас виставляють. Як би важко нам не було, але це робити потрібно.

В російському посольстві у Німеччині в інформаційному департаменті працює більше сотні спеціалістів, в українському – 2. Протистояти двом проти ста звичайно важко.

У дипломатичних раундах з агресивними державами потрібна тверда й послідовна позиція, навіть якщо ми у меншості, за якою має стояти військова сила, готова дати відсіч зазіханням на нашу територіальну цілісність.

 



Загрузка...

Оставьте первый комментарий