Боротьба з корупцією чи рибалка на телеканалі "Діскавері" фото

Віталій Скоцик - доктор економічних наук


Бути успішним в часи великих змін можливо лише завдяки чіткій стратегії, тобто загальному плану дій на довготривалий період. Слово «стратегія» походить з давньогрецької мови й означає «мистецтво бути полководцем». Це жодним чином не дисонує з тими надскладними завданнями, які стоять перед Україною, адже наша держава справді перебуває у стані війни. 
Це протистояння діє на кількох фронтах: боротьба з агресором, боротьба проти внутрішньої корупції та бідності всередині держави і конкурентна боротьба на світових ринках. Ми мусимо перемагати на всіх цих фронтах. Тож хотілося б підсумувати те, завдяки чому ми можемо здобути перемогу для України. Отже, фундамент стратегії розвитку країни має закладатися на кілька головних наріжних каменях.


Численні зустрічі з багатьма моїми співвітчизниками – талановитими, працьовитими, успішними – мене переконали, що кожен з них прагне (і може зробити так), аби Україна стала сильною і заможною за доволі короткий час. Зміни не відбуваються самі собою, до змін потрібно готувати суспільство, що ми й робили, до змін потрібно готувати когорту управлінців, що ми й робили, до змін треба готувати зовнішнє середовище, що ми й робили і повсякчас про це розповідали. Світ хоче бачити Україну прогнозовану, з чіткою стратегією і політикою розвитку. На сьогодні в Україні накопичилася критична маса досвіду, знань і потенціалу, який можна досить легко й швидко реалізувати за короткий період.


За роки незалежності ми розвивалися швидше за інші країни – бо не мали часу на розкачку. Хоч у нас і не було ефективного управління державою, але завдяки невтомній історичній боротьбі, своєму таланту, природній мудрості, вмінню самоорганізовуватися й неабиякому заряду на успіх, завдяки звичці ні на кого не розраховувати, українці по цеглині (кожен на своєму місці) творили й розвивали свою країну. І досить успішно. Уже сьогодні Україна не надто відрізняється від інших держав. Свого часу, коли я летів на навчання до США (1991), бачив разючу різницю між тодішньою країною пострадянського простору і закордонними державами. Але ми досить швидко зрозуміли, як змінити свою візуалізацію. І почали діяти. Сьогодні доволі легко можна об’єднати українців. Але це не може бути із фальстарту – нам потрібно вибудовувати країну, яка ефективно працюватиме, з наріжних каменів. Стратегії, люди, розуміння управління державою, наші унікальні природні ресурси – це те, що дає змогу нашій державі відчувати себе на досить гідному рівні у світовій спільноті.

Читайте також
Закон і справедливість — дві речі, які Бог з’єднав, а людина роз’єднала!


Отже, найголовніший наріжний камінь, який потрібно сьогодні розглядати, – знищення корупції. Ми нібито й створили всі потрібні передумови, але фундаментальною передумовою розвитку держави є реальна, а не декларована боротьба з корупцією. Без цього Україна ходитиме по тонкому льоду ще дуже довго. Економіка не може реалізувати свій потенціал, оскільки генероване нею багатство держави осідає в кишенях невеликої кількості людей. Розподіл ресурсів залишається несправедливим і злочинним, а корупціонери обходять і далі загальноприйняті правила гри, щоб перемагати конкурентів.


Соціум є деморалізованим, люди праці все частіше втрачають віру в себе та свою державу й «голосують ногами», тобто емігрують. А держава, у якій зневірилися її громадяни, є мертвою. 


Експерти підрахували, що кожен із напрямів господарства – це приблизно вкрадених 100 млрд грн щорічно. Тобто понад – 200 млрд грн на рік в Україні розкрадаються. Це величезні гроші, які могли б піти на охорону здоров’я, якісну освіту, переозброєння армії. Однак сьогодні вони просто тануть в кишенях невеликої купки людей. 


Чи змінилася ситуація з 2014 року? Якщо і є якісь ознаки змін, то вони ледь помітні. Зважте, що корупція буяє там, де працює неконтрольований політичний та чиновницький клас: чиновник, який прийшов до влади шляхом політичних домовленостей, і політична верхівка, яка створює умови для корупційної діяльності чиновника. Для такого типу корупції потрібні високі посади, вплив на владні рішення й ухвалення законів, які зазвичай суперечать інтересам українців. 


Пересічні українці насправді не мають психології корупціонерів. Навіть більше, це явище споконвіку вважалося в народі ганебним. Ми нічим не гірші за німців, грузинів чи сінгапурців. Схильність до корупції не є вкоріненою ментальною рисою українців – вони завжди шукають передусім законних способів заробити, хоча не завжди їх знаходять. Корупцію породжують системні умови, своєрідна невидима «грибниця», що тягнеться від одного органу влади до іншого, від прокуратури до суду. Щоб її здолати, потрібно, по-перше, усунути всі двозначності в законодавстві, які дозволяють одні й ті самі норми трактувати по-різному. Наприклад, питання державного бюджету та його витрат мають стати максимально відкритими. Громадський контроль за використанням надр країни, її стратегічних ресурсів має діяти безвідмовно.

 

По-друге, треба забезпечити відповідний рівень оплати людям, які працюють на державу, повернути державному службовцю гідність і повагу та належні матеріальні надходження. Народний депутат, звісно, посада виборна, і він не може сьогодні заробляти величезні гроші, адже посада по суті є вираженням інтересів людей, які його обрали, але міністр, що очолює державні напрями, державні агенції не може отримувати менше, ніж людина, яка керує у приватному секторі економіки величезними компаніями. Їхні доходи мають бути конкурентоздатними, але не захмарними. І в жодному разі не такими, як сьогодні бачимо у деяких державних топ-менеджерів. Низькі зарплати чиновників і державних управлінців – лише популістський хід, що стимулює корупцію, від якої міліє держбюджет. 

 

Третя і чи не найважливіша умова – гарантувати невідворотність покарання за корупційні дії. Наявність кругової поруки між працівниками правоохоронних органів, прокуратури та суддівського корпусу ускладнює виконання таких завдань. За таких обставин нам варто звернутися до міжнародного досвіду.


Революція гідності з усіма її наслідками запустила процес оновлення силових структур та створення низки нових антикорупційних органів: Національне антикорупційне бюро України (НАБУ), Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК), Державне бюро розслідувань (ДБР), Вищий антикорупційний суд (ВАКС), які так повноцінно і не запрацювали. Обіцяні розслідування і популістські «посадки» насправді не відбулися. 


Наразі серед українців побутує надзвичайно популярний анекдот: «Боротьба з корупцією в Україні – як рибалка на телеканалі «Діскавері»: зловили, показали, відпустили». Цей анекдот яскраво відображає суспільні настрої. Антикорупційні органи мало не щодня заявляють про розкриття гучних корупційних справ, проводять допити, затримують високопосадовців, яких підозрюють у причетності до корупційних скандалів. 


У вересні 2020 року виповнився рік від дня початку роботи Вищого антикорупційного суду. За цей час ВАКС встиг винести 16 вироків у справах НАБУ та САП. Щоправда, більшість цих справ прості та не багатоепізодні. Резонансні ж посадки так поки і не відбулися. 


Багатьох суд випускає на волю на час розслідування, після чого вони нерідко втікають за кордон, і основною причиною політичних прикриттів є наявність особистих, близьких, дружніх, кумівських чи родинних зв’язків із вищими посадовими особами держави.


Якщо ж говорити про міжнародний досвід, то тут варто згадати таку країну, як Гватемала, яку свого часу так пронизала корупція, що наркокарателі й торговці людьми стали вершителями державної політики. Внутрішніх сил для боротьби з такою чітко організованою злочинністю уже не було. Майже 100% злочинів залишалися без належної кари. 


Читайте також
Дуалізм виконавчої влади: змінити не можна, проігнорувати?!


І тоді у 2006 році під егідою ООН було створено міжнародну комісію з подолання корупції у Гватемалі, яку очолив іспанський прокурор Карлос Кастресана Фернандес. Його команда з 200 осіб за кілька років спромоглася відправити за ґрати 150 представників злочинної «еліти», серед яких екс-президент Гватемали, три міністри внутрішніх справ, чотири генерали армії та три директори поліції. Для захисту життя працівників комісії знадобилося організовувати навіть внутрішню службу безпеки. Антикорупційних прокурорів і суддів із сім’ями доводилося евакуйовувати з Гватемали в інші держави, оскільки що далі, то більше небезпечних ворогів у них з’являлося. Бюджет комісії складав 15 млн дол. на рік – мізер у порівнянні з тим, які кошти витрачалися через корупцію. Третина бюджету комісії йшла на заходи безпеки для постраждалих, експертів, свідків – усіх, хто долучився до боротьби. При цьому дуже допомогло те, що абсолютна більшість суспільства усвідомлювала, що жити в кримінальному гетто більше не хоче. Боротьба з корупцією у Гватемалі триває й досі, і роботи міжнародній комісії вистачає. 


Хоч Україна ще не так деградувала, як Гватемала, але поради Карлоса Кастресани, які він дав нашій державі в коментарях для українських ЗМІ, варті уваги. Він, зокрема, наголосив: якщо антикорупційну боротьбу фінансує сам уряд, це може не дати результатів. І це таки не дає в Україні результатів. До речі, восени 2017 року його було запрошено до участі в конкурсі на посаду аудитора Національного антикорупційного бюро України. Кастресана погодився, проте через внутрішні політичні розбіжності Верховна Рада України так і не розглянула питання. Мені не дивно, а вам?


Антикорупційне бюро не має фінансово залежати від української влади. Потрібне залучення коштів незалежних, зовнішніх джерел, як це було у Гватемалі, коли діяльність комісії фінансували інші країни-донори. Важлива також участь громадянського суспільства та незалежних спостерігачів від ООН та ЄС. Українське суспільство під час Майдану продемонструвало велику волю до змін. 

 

Власне, і вибори 2019 року також підтвердили, що українці жадають змін і давно до них готові. Вони готові наділяти повноваженнями людей, які ці зміни можуть втілити в життя. Але система невідворотності покарання за злочини й зараз великою мірою паралізована. Хоча начебто вся антикорупційна система сьогодні сформована за вимогами міжнародних партнерів.


Яскравим прикладом цього є ціла нелегальна галузь видобутку бурштину, що діє на Поліссі. Кожна влада напередодні виборів анонсує розв’язання цієї проблеми – що видобуток бурштину стане прибутковою статтею для держави, а не для окремих ділків. За різними оцінками, бюджет держави втрачає понад 3 млрд дол. щороку. Коли стоїш посеред цих копалень, таке враження, що ти опинився серед інопланетних кратерів. І цей «чорний» бізнес, який став екологічним лихом краю, ведеться за кілька кілометрів від місцевих адміністрацій і відділків поліції – усі знають, що насправді відбувається. А поруч – державне підприємство «Укрбурштин», яке фактично стоїть, бо в його роботі не зацікавлені чиновники.


Багато дискусій сьогодні виникає і навколо питання газу. У середині 70-х років минулого століття Україна не лише забезпечувала себе газом, а й експортувала його до Західної Європи. Ми на той час видобували понад 70 млрд кубів газу. Кількість свердловин для видобутку газу не зменшилася, і насправді ніхто так і не знає, скільки точно газу видобувається сьогодні в Україні та де він дівається, з яким газом змішується і, зрештою, куди транспортується і продається. Сьогодні вкрай важливо, щоб політики доклали щонайбільше зусиль, аби антикорупційна діяльність в Україні отримала незалежне фінансування і «зелене світло» на рівні всіх органів влади. 


Достатній рівень зарплат чиновників і водночас усвідомлення ризиків покарання за злочин мають працювати як пряник та батіг. Корупційну державу оминають інвестиції: навіщо вкладати кошти туди, де вони не захищені від розкрадань, де не гарантоване право власності на нерухомість і підприємства? За даними Мінекономіки, в Україну інвестується не більше ніж 2–3 млрд дол. на рік. Приміром, Казахстан з населенням менше ніж 17 млн людей, щороку отримує понад 20 млрд дол. прямих іноземних інвестицій. Так само отримує і Польща, де прямі іноземні інвестиції перевищують 20 млрд дол. на рік.


Тож наше завдання – вибудувати таку систему управління державою, таку систему суддівства і правоохоронних органів, які забезпечать реальну прозорість функціонування бізнесу в нашій країні. І тоді самі обсяги інвестування гарантуватимуть в Україні верховенство права. 


Тобто, підсумовуючи, повторюсь: корупція не притаманна українцю. Наразі корупція в Україні не на низькому чи середньому рівні, сьогодні корупція зосереджена на політичній корупції – там, де, так би мовити, політична еліта створює законодавчі умови ведення бізнесу для низки обраних людей, а не для всього українського народу. 


На мою думку, в нас сьогодні немає передумов для появи нових олігархів. Адже другої приватизації, яка відбулася за копійки (а то й безкоштовно) у 90-х роках, уже не буде. Немає чого приватизувати. Однак є один великий ризик – якщо земельна реформа піде не тим шляхом, яким потрібно українському народу, ми отримаємо ще три-чотири нових олігархи, які знову приватизують політичну систему нашої держави й матимуть кишенькові політичні партії. Завдяки їм корупція лише поглиблюватиметься, бо знову ухвалюватимуться закони на користь невеличкої групки людей, а не українського народу. І український народ продовжуватиме «голосувати ногами», а іноземні інвестиції оминатимуть нашу країну. 


Читайте також
Виконавча влада в Україні: хто «крайній?»


Тож передумовою знищення корупції в нашій країні є зміна політичного класу – тих людей, які уже не здатні працювати на користь нашої держави, і замінити їх тими людьми, що здатні, яких у нас задосить – вони живуть і працюють в Україні, а деякі гарують за кордоном.


Я бачив багато молодих українських студентів, що навчаються і вже працюють в різних країнах світу, вони найкращі у своїх університетах, вони мріють приїхати працювати додому. Так, вони люблять свою Україну, але з великою недовірою ставляться до цієї системи влади, яка у нас вибудувана. Тобто українці – не корупціонери. Корупціонери – це купка людей, які узурпували владу в нашій державі й створили корупційну систему.

 



Загрузка...

Оставьте первый комментарий